26 липня 2016 р.

Людина без меж. До 160-річчя від дня народження Джорджа Бернарда Шоу.

Джордж Бернард Шоу (1856—1950) — англійський драматург ірландського походження, автор яскравих театрознавчих та літературно-критичних статей, громадський діяч. Його творчість стала важливою віхою на шляху оновлення європейського театру.  Йому шістдесят раз відмовляли у видавництвах. “Займіться іншою справою, юначе! Не забирайе у зайнятих людей час!” А він вперто йшов до мети і врешті - решт став літератором, та ще і яким! Бернард Шоу — єдина людина, яка була нагороджена і Нобелівською премією в галузі літератури, і премією “Оскар”. Основні твори драматурга: п’єси «Будинки вдівця» (1892), «Професія місіс Воррен» (1893), «Кандіда» (1894), «Учень диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898), «Майор Барбара» (1905), «Пігмаліон» (1912), «Дім, де розбиваються серця» (1916), публіцистика: «Довідник революціонера» (1903), «Війна з точки зору здорового глузду» (1914), літературна критика: «Квінтесенція ібсенізму» (1891). Самобутньою рисою творчості Шоу-драматурга є парадокс. За допомогою цього художнього засобу письменник прагнув привернути увагу глядача до проблеми. П’єси Шоу провокували до дискусій. Автор не давав готового рецепту для розв’язання зазначених соціальних проблем, його твори мали «відкритий фінал». «Нова драма» Бернарда Шоу ставила на меті виявляти фальш моральних цінностей суспільства, закликати до бунту проти застарілих життєвих норм, робити глядача співучасником драматичної дії, змусити його замислитися над власним життям і життям суспільства в цілому.

21 липня 2016 р.

Поетеса вогняних кіл. До 110-річчя від дня народження Олени Іванівни Теліги.

Олені Телізі
Душа — вулкану кратер, а серце — магма й пил.
Думки — небесний прапор, слова летять без крил.
Така людина — вічна, бо в ній — живе усе.
Її життя — то свічка, що істину несе.
Богдан Козак 

Олена Теліга (Шовгеніва)  (1906-1942), українська поетеса, діяч української культури.                                                                 У своїй короткій біографії Олена Теліга пройшла шлях з російськомовної гімназистки до незламного борця за волю і честь української нації, частиною якої вона себе усвідомила. «Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалась Петром І, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін». У 1918 році Шовгеніви переїхали до Києва, де батько Олени був призначений міністром Української Народної Республіки, а вона навчалась у Жіночій приватній гімназії Дучинської. Але скоро безтурботне дитинство дівчини закінчилося. Через політичний стан в державі батько змушений був емігрувати. Родина залишилася без засобів для існування і відчула всі незгоди громадянської війни: зміни влади, бої на вулицях, голод, холод, арешти, розстріли.
У 1922 році сім'я переїхала у чеське містечко Подєбрад де батько працював ректором Української господарської академії (УГА). Саме тут Олена потрапила в українське середовище, активно включилась в життя української громади, полюбила мову й літературу, нарешті відчула себе українкою.                                                                                          
Вишукана красуня-аристократка, яка здобула вищу освіту — закінчила історично-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, обрала в житті складний і небезпечний шлях патріота-борця за щасливу долю Батьківщини. І хоча політичне, громадське, творче життя її проходило в еміграції, вона марила Україною, золотоверхим Києвом. Не зупинила хоробру патріотку навіть присутність у Києві фашистських загарбників. Свою активну громадську діяльність вона продовжила в окупованому Києві. Але, на жаль, не довго. У лютому письменниця була заарештована фашистами і розстріляна в Бабиному Яру.
У творах Олени Теліги відчуваються кращі традиції української літератури, також риси, притаманні для поетів «празької школи», відомої митцями, які хоча і перебували та творили в еміграції, але думками і душею залишалися з рідною Україною.
Літературна спадщина письменниці невелика за обсягом, але вельми значна за своєю сутністю і пуб­ліцистичною спрямованістю і зробила б честь будь-якій національній літературі.
Розпорядженням Звенигородської міської ради №19 від 18.02.2016 "Про перейменування вулиць та провулків м.Звенигородки" провулок Революції перейменовано на провулок імені Олени Теліги.

18 липня 2016 р.

До ювілею Вільяма Теккерея.

"Світ — це  дзеркало і він повертає кожному його власне зображення. Спохмурнійте - і він ,у свою чергу, кисло гляне на вас; засмійтесь йому і разом із ним  - і він стане вашим веселим і милим товаришем."
             В.Теккерей “Ярмарок марнославства”

Вільям Мейкпіс Теккерей (1811-1863) — англійський письменник, журналіст, графік. 18 липня виповнюється 205 років від дня його народження. Вершиною творчості Теккерея став роман “Ярмарок марнославства.” Читаючи його, той хто звик до автора-поводира, відчуває себе втраченим, бо йому без авторської підказки доводиться шукати відповідь на питання, кого схвалює, а кого засуджує письменник. Новаторська проза Теккерея отримала найрізноманітніші відгуки — від захоплення до несприйняття. Теккерей, між тим, невипадково назвав “Ярмарок марнославства” романом без героя. Він побачив у сучасному світі лише одного героя — гроші. Світ — ярмарок, на якому все купується і продається, включаючи совість і почуття. Персонажі роману — одночасно позитивні й негативні — залучені, за словами автора у “вічне коло горя та страждання”. Насичений подіями, тонкими спостереженнями побуту свого часу, іронічний і саркастичний, роман “Ярмарок марнославства” посів почесне місце у списку шедеврів світової літератури.

15 липня 2016 р.

Козак серед папуасів (До 170-річчя від дня народження М.М.Миклухо-Маклая)

Микола Миколайович Миклу́хо-Макла́й ( 1846 – 1888 ) - етнограф, мандрівник, який вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії, у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї.                 День народження Миклухо-Маклая, 17 липня, є професійним святом етнографів. Дядько Миклухо - Маклая  по батьковій лінії навчався і товаришував із Миколою Гоголем. Той, у свою чергу, зацікавився родинними переказами Миклух. Виявляється, їхній предок Охрім Макуха був курінним отаманом на Запорожжі. За визволення України з-під польської шляхти воювало троє його синів — Омелько, Назар і Хома. Назар закохався у шляхетну панночку, перейшов на бік поляків і сховався в обложеній запорожцями фортеці. Зганьблені брати вирішили викрасти зрадника. Але на зворотному шляху натрапили на варту. Хома загинув у нерівному бою, а Омелькові з бранцем вдалося втекти. Курінний власноруч стратив сина-перевертня...Знайомий сюжет? Гоголь поклав його в Основу свого «Тараса Бульби».    Отаман Охрім, предок Миклухо-Маклая — прямий прототип головного героя. Такою ж непересічною особою був і козак Степан Макуха на прізвисько Махлай, прадід Миколи Миклухо-Маклая. Під час російсько-турецької війни 1788 року під Очаковом він командував кінною сотнею. За військову кмітливість і героїзм йому присвоїли чин хорунжого та жалували дворянство. Козака викликали в Петербург. Імператриця Катерина II піднесла йому дворянську грамоту й повісила на шию стрічку з орденом Володимира І ступеня. Та козак лишався козаком. Поруч із прізвищем на казенних паперах за звичаєм запорожців мусив писати прізвисько. Назвати себе «макухою», тобто недотепою і лопухом, новоявленому дворянину не дуже хотілося. І той сфабрикував малозрозуміле прізвище Миклуха, приєднавши до нього прізвисько зі зміненою літерою — МаКлай. Згодом шотландці вважали його нащадка, вченого Миколу Миклуху-Маклая за свого, вимовляючи: «Маклей».
Запорожець Охрім Макуха і його звитяжний правнук Степан були легендою і гордістю роду. Обох їх для Миклух уособлював гоголівський Бульба. Сам мандрівник називав себе не інакше, як нащадком Тараса Бульби. У листі до брата Сергія писав, що після смерті батька знайшов документ, який свідчив про їхній дворянський рід із подвійним прізвищем Миклухо-Маклай і фамільним гербом: козак із піднятою шаблею на тлі фортечної брами.                        
Миклухо-Маклай залишив світові 160 праць з антропології, порівняльної анатомії, метеорології, географії, зоології та етнографії. Він довів, що папуаси з розумового й морального погляду стоять не нижче європейців. їхня ж відсталість пояснюється лише причинами історичними, зокрема гнітом колонізаторів.                                                              
Папуаси Нової Гвінеї й досі вважають Маклая своїм. Росіяни твердять: «Російський учений». Англійці, індонезійці кажуть: «Наш, це видно з прізвища, поширеного в нас, — Маклай». А сам Микола Миколайович дав таку відповідь про своє походження : «Моя особа — живий приклад того, як щасливо з'єдналися три одвічно ворожі сили. Запальна кров запорожців мирно злилася з кров 'ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів — гордих ляхів, та ще й розбавилася кров 'ю холодних німців. Чого у цій суміші більше..., судити було б необачно і навряд чи можливо. Я дуже люблю вітчизну мого батька, Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини та Польщі». Можна було б додати ще один рідний край Маклая — Нову Гвінею. Принаймні, так вважають папуаси, які пам'ятають доброго «чоловіка з Місяця».
По-своєму Микола Миклухо-Маклай справді людина не від світу цього. Він і досі багато в чому лишається для нас загадкою. 

13 липня 2016 р.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Петро Болбочан

"Ми перед батьківщиною свій обов’я­зок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини..."
                               П. Болбочан. 10 січня 1919 р.

В історії національно-визвольних змагань українського народу 1917 -1921 рр. є чимало непересічних постатей,  суперечки навколо них тривають і досі. Серед них  і Петро Болбочан, відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України, притаманні нашим політикам періоду визвольної боротьби.
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. у селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії у сім’ї священика. В 1905 році закінчив Кишинівську духовну семінарію,  а в 1909   - Чугуївське піхотне юнкерське училище, під час навчання у ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою Болбочану. Під час Першої світової війни — офіцер 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість. Початок українських визвольних змагань у 1917 р. він зустрів уже політично свідомою та зрілою людиною, зі сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадсько- політичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан був перш за все державником, він прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армію, яка мала захищати національні інтереси. Реалізації цієї мети він присвятив той короткий відрізок часу, який йому. Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1 - го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5 -го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1 - й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1 -й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ -Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». У грудні 1918 року — Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР. Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу об’єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Восени 1918 за наказом Директорії командував Запорізьким корпусом. 24 січня 1919 заарештований за наказом головного отамана С. Петлюри. На початку травня звільнений за наполяганням офіцерів і вояків корпусу, а також при сприянні діячів Української християнсько-демократичної партії. 6 червня 1919 зробив спробу самовільно очолити корпус. Заарештований за вироком Військово-польового суду УНР. 10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений  у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Болбочан звинувачувався у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок  — смертна кара. 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області).Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

7 липня 2016 р.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Віктор Погорілий.

Погорілий Віктор Сергійович народився 29 травня 1980 року у м.Звенигородка  Черкаської області. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Кадровий військовий, підполковник Збройних Сил України , заступник командира батальону по роботі з особовим складом.  Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу із Іловайського котла так званим “Зеленим коридором” на перехресті доріг з с.Побєда до с.Новокатеринівка. Загинув разом із значною частиною бійців 93 механізованої бригади. Похоронений у с.Голубівка Новомосковського району  Дніпропетровської області.
Указом Президента України “за особливу мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілосності України, вірність військові присязі”, Віктора Погорілого посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
Ім’я Віктора Погорілого тепер носить вулиця на якій  він  колись жив, на якій живуть його батьки, знаходиться школа, в якій він навчався.

Українознавство для цікавих: видавнича серія "Невідома Україна"

Книжковий світ дуже багатий і багатобарвний. Але на особливу увагу заслуговують серійні видання, що дають можливість кожному читачеві обрати те, що найбільш відповідає його запитам і уподобанням.  Видавництво «Наш час» у 2006 році презентувало книжковий проект «Невідома Україна», про який хотілося б розповісти. 
«Невідома Україна» — соціально-просвітницький проект, мета якого  в науково-популярній формі розкрити забуті або й непізнані сторінки з української історії та культури, сакрального мистецтва, науки і техніки, життя та творчості видатних особистостей.
Ось деякі книги серії:
Михайло Відейко. Шляхами трипільського світу. Трипілля — східний форпост цивілізації старої Європи.
Що таке трипільська культура, трипільська цивілізація? Звідки походять її творці та як вони виглядали? Якими були їхні житла й поселення? Чи мали вони письменність? Якою мовою спілкувались? чи існувала трипільська держава? Чому саме трипільська культура привертає нині увагу не лише науковців, а й політиків, митців, бізнесменів? Яке відношення вона має до сучасної України? Де можна побачити трипільські старожитності й у яких книжках про них можна прочитати? Чи відомо вам, що плавити метал на території України почали понад 6 000 років тому?
Відповіді на ці та багато інших запитань пропонує книга "Шляхами трипільського світу", який є частиною невідомої України, історія котрої прихована в імлі тисячоліть. Це історія нашого краю тих часів, коли між Карпатами та Дніпром існувала квітуча культура - складова найрозвиненішої у Старій Європі цивілізації. 

Станіслав Кульчинський. Голодомор 1932-1933рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. 
На підставі багатьох документів і свідчень автор встановлює, що Голодомор 1932-1933 рр. в українському селі являв собою результат замаскованої під хлібозаготівлі каральної акції з вилучення у селян всього наявного у них продовольства. В книзі доведено, що Сталін застосував цю терористичну акцію в ситуації гострої кризи і голоду в багатьох регіонах СРСР, які були наслідком здійснюваної Кремлем прискореної «революції згори». Книга допомагає усвідомити, що терор голодом у поєднанні з репресіями проти безпартійної української інтелігенції та членів КП(б)У мали на меті попередити соціальний і політичний вибух в найбільшій національній республіці. 





Світлана Кагамлик. Світло духовності і культури. З історії Києво -Печерської лаври XVII-XVIIIст.
Києво-Печерська лавра... Що ми вкладаємо у це поняття? Найбільша українська святиня, пам'ятка давньої архітектури і мистецтва, колиска української старовини. Але у чому святість Київської Лаври, її висока духовність, велич культурних здобутків, які впродовж віків служили символом і славою українців — на ці питань далеко не кожен знайде відповідь. Більшість переконана, що найбільший розквіт Печерського монастиря і його вплив на суспільство припадає саме на часи Київської Русі. Проте не усім відомо, що саме період XVII–XVIII ст. склав «золотий вік» в історії Лаври, коли вона досягла свого найбільшого духовного авторитету і найвищого злету культурно-просвітницької діяльності.
У цьому і унікальність Києво-Печерської лаври XVII–XVIII ст. — силами її церковної еліти, передусім із вихованців Києво-Могилянської академії, які пройшли лаврську чернечу школу, у ній творився особливий внутрішній світ, силу і глибину впливів якого на тогочасне суспільство важко переоцінити. Саме завдяки їм з чудотворних Печерських гір лилося світло духовності і ширилися ідейні й культурні впливи на всі народи Православного Світу. 

Сергій Сегеда . Гетьманські могили. Пантеон національної слави України.
«Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили?» — із сумом і гіркотою запитував себе та сучасників Тарас Шевченко на сторінках поеми «Гайдамаки». Справді — де? Чи збереглося місце останнього спочинку славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного? Які таємниці криються довкола поховання Богдана Хмельницького — очільника Національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років? Як сталося, що гетьман Петро Дорошенко був похований у далекому Підмосков’ї? Де упокоївся Іван Мазепа і чи збереглася його могила? Чому життєвий шлях останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського завершився на похмурих Соловках?
Це далеко не повний перелік запитань, відповіді на які читач знайде на сторінках нашої книги. Оповіді про місцезнаходження та долю поховань визначних державних, військових і культурних діячів ведуться на тлі бурхливих подій української історії.
Видання серії науково-популярної літератури "Невідома Україна" покликані освітити такі нюанси з історії та культури рідної для нас України, про які ми, можливо, навіть не здогадувались. Книжки цього унікального проекту відкривають Україну в різних вимірах, історичних епохах, постатях та явищах – вибір тем настільки широкий, що практично кожний знайде для себе книгу за смаком. 
Приходьте, вибирайте, читайте, пізнавайте нове.

6 липня 2016 р.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Марія Примаченко.

“Роби людям добро, щоб люди жили,  як квіти цвіли. Оце і все моє слово на світі!”                          
                                           М.Примаченко

Марія Овксентіївна Примаченко, одна з найвідоміших українських  художниць, майстер українського «наївного мистецтва»,  лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка (1966),  заслужений діяч мистецтв УРСР (1970), народна художниця України (1988), через усе життя пронесла жагу творити, неминучу потребу ділитися своїми відкриттями з людьми, вона з тих митців, які створювали неповторний світ власних образів, світ краси, мистецьки висловлювала ті почуття, що живуть в народі, в його фольклорі, в його думах. 
Доля народної художниці дуже тісно пов’язана з рідною землею. Болотня на Київщині — рідне село Марії Приймаченко. Тут 12 січня 1909 року в селянській родині творчо обдарованих людей народилася художниця і прожила все своє життя. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько, Овксентій Григорович, бондарював, був теслею-віртуозом, майстром-різьбярем. Ма­ма, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент. Окрім малярства та вишивання займалася керамікою, і навіть ілюструвала книжки. 
У 1936 році на Українській республіканській виставці народного мистецтва, яка проходила в Києві наївні, яскраві, зворушливі роботи Марії Примаченко привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога! Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі.  На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплювалися її творами і відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори "Прекрасними роботами геніальної жінки". Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці. Її твори з незмінним успіхом експонувалися на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... 
Серед визначних діячів XX століття вона посідає одне з найпочесніших місць. Її ім’я — поруч з іменами таких майстрів-примітивістів, як французи Анрі Руссо та Анрі Матісс, грузин Ніко Піросманішвілі, хорват Іван Генералич та ін.

5 липня 2016 р.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Олександр Кошиць.

Олександр Антонович Кошиць (1875-1944) - український хоровий диригент, композитор,  етнограф та письменник-мемуарист.
Народився Олександр Антонович Кошиць 12 вересня 1875 року в селі Ромашках Канівського повіту на Черкащині. В краю, який дав світові великого Тараса Шевченка і славного Івана Нечуя-Левицького. Батько Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна — з роду Маяковських. 1877 року батько переїхав на нову парафію, в село Тарасівку Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою — батьківщиною Великого Кобзаря, з родичами якого він приятелював. Отже, Тарасівка є фактично батьківщиною Олександра Кошиця, бо з нею він був пов’язаний і життям, і душею, і спогадами. 
1884 року Олександр Кошиць вступає до Богуславської бурси. А 1890 року переходить до Київської духовної семінарії, яку закінчив у 1901 році з відзнакою. У 1910 закінчує  Музично-драматичну школу М. Лисенка, в якій з 1904 року викладає. З 1909 — він керівник хору Київського університету, з 1913 — хору Вищих жіночих курсів і викладач Київської консерваторії, у 1912–1916 — диригент Театру М. Садовського, 1916–1917 — хормейстер і диригент Київської опери. У 1919 — один із засновників і керівник Української республіканської капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, того ж року виїхав на гастролі за кордон… і вже не зміг вернутися.
Вже перший виступ капели у Празі увінчався успіхом. Далі були виступи в інших країнах Європи, глядачі якої були вражені багатством та розмаїттям української пісні, а далі  гастролі країнами Північної і Південної Америки.  І знову успіх і найкращі відгуки в пресі: «Струни цього людського оркестру звучали так, що змусили нас трепетати під час концерту і нагадали, що є на цім Божім світі український народ і земля, ім’я якої Україна» – це відгук музичних критиків в Бразилії. 
Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 у Вінніпеґу. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло упокоїлося у мавзолеї цвинтаря «Ґлен-Іден», де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження. 
Його творчий доробок – це десятки обробок народних пісень, літургійні композиції, дослідження в галузі етнографії, а головне, він виховав низку талановитих хорових виконавців, яким привив любов до української пісні. До останнього подиху Кошиць залишався вірним своєму покликанню та гаряче любив свою Батьківщину, прославляючи Україну піснею далеко за її межами : «Якби Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху  та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі. Йдіть уперед і несіть Ваш, найтяжчий у світі, український хрест…» 

4 липня 2016 р.

Із фонду нашої бібліотеки: книжкова серія “Знамениті українці”

У кожній державі є люди, які залишають глибокий і значимий слід в її історії. Україна, як і будь-яка інша держава, може похвалитися величезним списком тих, ким можуть пишатися не лише сучасники, але й нащадки, через сотні і навіть тисячі років. Це ті, без яких важко уявити розвиток суспільства, науки, культури і всіх інших сфер життя в країні. 
Пропонуємо вашій увазі книжкову серію «Знамениті українці». У книжках цієї серії містяться короткі життєписи найбільш відомих українців, що добилися видатних успіхів у різних сферах діяльності людини. Ви зможете дізнатися не тільки про основні етапи їхньої творчої біографії, але й про особливості характеру, звичаї, захоплення і особисте життя. 
Завдання цієї серії популярно та стисло, але на науковому рівні розповісти про визначні постаті у вітчизняній історії . 
Приходьте до нас у бібліотеку — вибирайте, читайте, очікуйте зустрічей з новими героями. 

1 липня 2016 р.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Пилип Орлик.

Пилип Орлик (1672—1742) — державний діяч і дипломат, генеральний писар у 1706—1710 рр., гетьман Війська Запорозького в 1710—1742 рр. у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти, який мав чеське коріння. Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колегіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698 року він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700  - писарем Генеральної військової канцелярії, 1706  -генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери. У квітні 1710 року був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького» - документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика, або так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією, а також однією із перших конституцій у Європі.  У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства. 1712 року він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі». У 1714 - залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 році змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Точна дата смерті невідома. Найімовірніше, помер у Яссах в 1742 році. Конституція Пилипа Орлика 1710 року – перша в світі, що регламентувала права васала та його підлеглих. Згодом подібні документи прийняли в США (1787), Франції та Польщі ( 1791).