Вулиці нашого міста носять їх імена: Марія Примаченко.

“Роби людям добро, щоб люди жили,  як квіти цвіли. Оце і все моє слово на світі!”                          
                                           М.Примаченко

Марія Овксентіївна Примаченко, одна з найвідоміших українських  художниць, майстер українського «наївного мистецтва»,  лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка (1966),  заслужений діяч мистецтв УРСР (1970), народна художниця України (1988), через усе життя пронесла жагу творити, неминучу потребу ділитися своїми відкриттями з людьми, вона з тих митців, які створювали неповторний світ власних образів, світ краси, мистецьки висловлювала ті почуття, що живуть в народі, в його фольклорі, в його думах. 

Доля народної художниці дуже тісно пов’язана з рідною землею. Болотня на Київщині — рідне село Марії Приймаченко. Тут 12 січня 1909 року в селянській родині творчо обдарованих людей народилася художниця і прожила все своє життя. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Батько, Овксентій Григорович, бондарював, був теслею-віртуозом, майстром-різьбярем. Ма­ма, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання. Від неї і перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент. Окрім малярства та вишивання займалася керамікою, і навіть ілюструвала книжки. 

У 1936 році на Українській республіканській виставці народного мистецтва, яка проходила в Києві наївні, яскраві, зворушливі роботи Марії Примаченко привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога! Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі.  На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплювалися її творами і відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори "Прекрасними роботами геніальної жінки". Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці. Її твори з незмінним успіхом експонувалися на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі... 

Серед визначних діячів XX століття вона посідає одне з найпочесніших місць. Її ім’я — поруч з іменами таких майстрів-примітивістів, як французи Анрі Руссо та Анрі Матісс, грузин Ніко Піросманішвілі, хорват Іван Генералич та ін.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Олександр Кошиць.

Олександр Антонович Кошиць (1875-1944) - український хоровий диригент, композитор,  етнограф та письменник-мемуарист.

Народився Олександр Антонович Кошиць 12 вересня 1875 року в селі Ромашках Канівського повіту на Черкащині. В краю, який дав світові великого Тараса Шевченка і славного Івана Нечуя-Левицького. Батько Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна — з роду Маяковських. 1877 року батько переїхав на нову парафію, в село Тарасівку Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою — батьківщиною Великого Кобзаря, з родичами якого він приятелював. Отже, Тарасівка є фактично батьківщиною Олександра Кошиця, бо з нею він був пов’язаний і життям, і душею, і спогадами. 

1884 року Олександр Кошиць вступає до Богуславської бурси. А 1890 року переходить до Київської духовної семінарії, яку закінчив у 1901 році з відзнакою. У 1910 закінчує  Музично-драматичну школу М. Лисенка, в якій з 1904 року викладає. З 1909 — він керівник хору Київського університету, з 1913 — хору Вищих жіночих курсів і викладач Київської консерваторії, у 1912–1916 — диригент Театру М. Садовського, 1916–1917 — хормейстер і диригент Київської опери. У 1919 — один із засновників і керівник Української республіканської капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, того ж року виїхав на гастролі за кордон… і вже не зміг вернутися.

Вже перший виступ капели у Празі увінчався успіхом. Далі були виступи в інших країнах Європи, глядачі якої були вражені багатством та розмаїттям української пісні, а далі  гастролі країнами Північної і Південної Америки.  І знову успіх і найкращі відгуки в пресі: «Струни цього людського оркестру звучали так, що змусили нас трепетати під час концерту і нагадали, що є на цім Божім світі український народ і земля, ім’я якої Україна» – це відгук музичних критиків в Бразилії. 

Помер Олександр Кошиць 21 вересня 1944 у Вінніпеґу. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло упокоїлося у мавзолеї цвинтаря «Ґлен-Іден», де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження. 

Його творчий доробок – це десятки обробок народних пісень, літургійні композиції, дослідження в галузі етнографії, а головне, він виховав низку талановитих хорових виконавців, яким привив любов до української пісні. До останнього подиху Кошиць залишався вірним своєму покликанню та гаряче любив свою Батьківщину, прославляючи Україну піснею далеко за її межами : «Якби Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху  та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі. Йдіть уперед і несіть Ваш, найтяжчий у світі, український хрест…» 

Із фонду нашої бібліотеки: книжкова серія “Знамениті українці”

У кожній державі є люди, які залишають глибокий і значимий слід в її історії. Україна, як і будь-яка інша держава, може похвалитися величезним списком тих, ким можуть пишатися не лише сучасники, але й нащадки, через сотні і навіть тисячі років. Це ті, без яких важко уявити розвиток суспільства, науки, культури і всіх інших сфер життя в країні. 

Пропонуємо вашій увазі книжкову серію «Знамениті українці». У книжках цієї серії містяться короткі життєписи найбільш відомих українців, що добилися видатних успіхів у різних сферах діяльності людини. Ви зможете дізнатися не тільки про основні етапи їхньої творчої біографії, але й про особливості характеру, звичаї, захоплення і особисте життя. 

Завдання цієї серії популярно та стисло, але на науковому рівні розповісти про визначні постаті у вітчизняній історії . 

Приходьте до нас у бібліотеку — вибирайте, читайте, очікуйте зустрічей з новими героями. 

Вулиці нашого міста носять їх імена: Пилип Орлик.

Пилип Орлик (1672—1742) — державний діяч і дипломат, генеральний писар у 1706—1710 рр., гетьман Війська Запорозького в 1710—1742 рр. у вигнанні. Походив з роду литовської шляхти, який мав чеське коріння. Високий рівень освіченості, здобутий у Віленському єзуїтському та Київському колегіумах, забезпечив Орлику швидке просування сходинками канцелярської кар’єри: 1698 року він стає кафедральним писарем Київської митрополії, 1700  - писарем Генеральної військової канцелярії, 1706  -генеральним писарем. Входячи до найближчого оточення Івана Мазепи, Орлик належав до числа його повірених («конфідентів»), виконуючи обов’язки особистого секретаря. Через його руки проходило таємне листування гетьмана з Карлом ХІІ, польським королем Станіславом Лещинським, польськими магнатами та російськими можновладцями. Після Полтавської поразки разом із Мазепою і Карлом ХІІ виїхав у Бендери. У квітні 1710 року був обраний гетьманом Війська Запорозького замість померлого Мазепи. Після елекції між новообраним гетьманом та старшиною було укладено політичну угоду, що окреслювала основні засади організації влади в козацькій державі — «Пакти й конституції прав і вольностей Війська Запорозького» - документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика, або так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією, а також однією із перших конституцій у Європі.  У своєму прагненні звільнити Гетьманщину від російського панування Орлик спирався на підтримку Швеції, Туреччини та Кримського ханства. 1712 року він звертається з відкритим маніфестом до європейських володарів, пишучи, що «козацька нація, що стогне під тиранським ярмом Москви, прагне лише того, щоб домогтися своєї волі». У 1714 - залишає Бендери й перебирається до Швеції, але смерть його чільного союзника — Карла ХІІ в 1718 році змушує шукати сприяння інших держав. Останні роки свого життя наполегливо працював над витворенням широкої антиросійської коаліції, розраховуючи на підтримку Туреччини, а також прихильного до нього Станіслава Лещинського і французького двору. Точна дата смерті невідома. Найімовірніше, помер у Яссах в 1742 році. Конституція Пилипа Орлика 1710 року – перша в світі, що регламентувала права васала та його підлеглих. Згодом подібні документи прийняли в США (1787), Франції та Польщі ( 1791).

Станіслав Грудзинський. "Українські повісті."

      У самому центрі України на дивовижних пагорбах Черкащини розкинулося мальовниче село Водяники. Саме тут, у Водяниках, 27 квітня 1852 року народився знаний польський письменник Станіслав Грудзинський.

    Поет, письменник, драматург, публіцист, літератор, критик — усе це грані таланту однієї людини. Ідеаліст в усьому, витончений у почуттях і думках, поет у слові і житті, Станіслав Грудзинський  був прибічником традицій романтизму і наслідувачем так званої “української школи” у польській літературі.

  Саме Україна зі своїми піснями, переказами і легендами, невмирущими скарбами свого минулого надихнула його на творчість. Україна і село , у якому народився - Водяники. Солодке повітря, сповнене пахощами цілющих лугових трав, казкові ставки, що межують з величними ярами, огортають особливою життєдайною енергетикою, завдяки якій з’являється відчуття душевної рівноваги, зникають тривоги буденного життя. Тут оживають легенди і перекази.

 Не дивно, що зростаючи у атмосфері багатства народної фантазії, міфів та легенд, Станіслав Грудзинський зазнав впливу щедрої природи і виніс у широкий світ чималий запас поетичних картин, які згодом знайшли відображення у повістях, названих “українськими”. Сьогодні представляємо вашій увазі книгу Станіслава Грудзинського “Українські повісті”, до якої увійшли твори: “Ніч на Івана Купала”, “Рідні сестри”, та “Підпанок”.

Федір Гаврильченко. "Софіївка - сад."

Федір Пилипович Гаврильченко народився 12 лютого 1883 року в с.Водяники Звенигородського повіту Київської губернії (тепер  - Звенигородський район на Черкащині) в селянській сім’ї. В рідному селі  почав освітній шлях, закінчив місцеву церковнопарафіяльну школу. Щодо подальшого навчання то нечисленні джерела свідчать, що він учився самотужки. Одначе в цьому є сумніви, зважаючи і на його службову кар’єру, й на доволі чітку видиму ерудованість при читані його творів. Як свідчить О.В.Гаврильченко (внук Ф.П.Гаврильченка)  “Федір Пилипович закінчив Першу київську гімназію і був у ній “першим учнем”. У 1905 році Ф.Гаврильченко перебрався до Умані, де тривалий час працював на залізничній станції, дослужився до посади помічника начальника станції. У 1912 році, як досвідченого і визнаного фахівця Федора Пилиповича направили на роботу в Оренбургську область, де він був призначений на посаду начальника однієї із залізничних станцій. Відомо, що наш земляк організовував далеко від України шевченківські вечори. А з революційними хвилями, у 1918 році повернувся до Умані й тут ще два десятиліття працював залізничником. Із спогадів О.В.Гаврильченка, виявляється, що його дідусь, Федір Пилипович, був політично активним чоловіком, входив до партії українських есерів, був знайомий з Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком, Сергієм Єфремовим, кілька разів арештований чекістами, проходив  по так званій “справі СВУ”.

Архівні та інші доступні твори Федора Гаврильченка засвідчують його хоч і не надто потужній, але ж очевидний літературно-творчий хист. Він мав літературний талант, частково його реалізував. Повнішому творчому самовияву завадив передусім історичний час, в якому жив і творив Федір Пилипович. Але й за створене і збережене він заслуговує на згадку.

Сьогодні ми представляємо книгу Федора Гаврильченка “Софіївка — сад”, до якої увійшли фактично невідомі твори автора, які зберігалися у рукописному архіві й опубліковані вперше. Книга складається з поеми “Співець в стані українського війська” (фрагменти); “На дне океана (ГибельТитаника) - драма в 3 действиях и 5 картинах; “Пушкін на Україні” драма в 4 діях; “Юрій Хмельницький” - поема; “Іван Іскра і Василь Кочубей” - драматична поема; “Софіївка-сад” - драматична поема на 5 дій; “Надія-п`ятисотенниця”. Завершує видання розповідь Олександра Гаврильченка “Зі спогадів про дідуся”.
Редактор і укладач книги професор і письменник Володимир Поліщук. Книга видана за кошти нащадків письменника.  

Цікаво, що для обкладинки книги використана картина  відомого українського художника жанру наївного живопису, члена Національної Спілки майстрів народного мистецтва України, Заслуженого майстра народної творчості України, лауреата премій ім. Данила Щербаківського, Олени Пчілки, Міжнародної премії Українського фонду культури ім. Григорія Сковороди Михайла Онацька "Осінь у Водяниках". 

Бібліотека влітку не відпочиває

22 червня стартувала акція “Бібліотека під відкритим небом”, яка триватиме до 1 вересня. Щотижня, з вівторка по п’ятницю, бібліотекарі центральної районної бібліотеки ім.Ю.С.Кримського виходять у міський парк, де знайомлять жителів міста та приїзжих з книгами, періодичними виданнями, запрошують всіх відвідати бібліотеку, стати її  користувачами.  

Мета цієї акції - залучити до бібліотеки нових користувачів, ознайомити громаду з потенціалом закладу та його найбільш популярними послугами. "Бібліотека під відкритим небом" передбачає надання населенню бібліотечних послуг і ресурсів за межами приміщення бібліотеки.

День Конституції України

   28 червня в Україні відзначають велике державне свято — День Конституції України. У 1996 році на засіданні Верховної ради  був ухвалений найголовніший закон країни — перша Конституція суверенної української держави. Прийняття Конституції закріпило основні права незалежної держави і стало величезним кроком в розвитку  демократичного суспільства.

   Можливо, для когось це свято не більше ніж черговий вихідний, проте для кожного свідомого громадянина день Конституції України — це більше ніж просто червоний день календаря, це подія, з якої, власне, починається існування держави. 

   З нагоди відзначення 20 річниці Конституції України центральна районна бібліотека ім.Ю.С.Кримського спільно з архівним відділом райдержадміністрації підготували тематичний перегляд літератури, періодичних видань та архівних матеріалів  “Конституція - основа законодавства і правової системи ”. Ознайомитися з переглядом ви можете в читальному залі нашої бібліотеки.

З Днем молоді !

Відповідно до Указу Президента України від 22 червня 1994 року N 323/9, в останню неділю червня відзначається День молоді. 

Це свято творчості й натхнення, енергії і запалу, пізнання і самоствердження, любові і романтики. 

Юність і молодість - це не тільки прекрасні періоди в житті кожної людини, але ще й особливий стан душі. Це час дерзань, пошуків, відкриттів і реалізації найсміливіших сподівань.

Саме вони, сьогоднішні школярі, студенти, молоді робітники, підприємці, науковці, скоро будуть визначати шляхи розвитку нашої країни.

Турбота про молоде покоління є важливою частиною соціальної роботи. Тому працівники центральної районної бібліотеки ім.Ю.С.Кримського приділяють велику увагу роботі з юнацтвом та молоддю. Зокрема з 22 по 26 червня у бібліотеці проходить  тиждень правових знань. В рамках цього тижня працівниками ЦБ підготовлено правовий калейдоскоп “Через правову освіту — до правової держави”. 

День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни

22 червня в Україні відзначають День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни. Пам'ятна дата була встановлена Указом Президента України від 17 листопада 2000 року.

Вранці 22 червня 1941 року солдати гітлерівської Німеччини без оголошення війни вторглися на територію СРСР. Вторгнення супроводжувалося нанесенням масованих ударів по військових і стратегічних об'єктах, а також населених пунктах.

У кровопролитній війні Україна понесла великі втрати, серед загиблих - понад 5,5 млн мирного населення, 2,5 млн – солдати.

До цієї скорботної дати працівниками центральної районної бібліотеки ім.Ю.С.Кримського підготовлено перегляд літератури.