До 25 річниці незалежності України.

День незалежності України - це складний і багатостраждальний шлях української нації до своєї довгоочікуваної свободи. В цьому році святкуємо 25 річницю  незалежності. За роки незалежності нам є чим пишатися... Центральна районна бібліотека ім.Ю.С.Кримського підготувала ряд цікавих книжкових виставок та переглядів присвячених цій знаменній даті.

“Україна : шлях до незалежності”. Виставка архівних документів із фондів Державного архіву Черкаської області та архівного відділу Звенигородської районної державної адміністрації.

У читальному залі розгорнено тематичний перегляд літератури та періодичних видань “В Україні наша доля й воля.”

Абонемент представляє виставку книжнової серії "Знамениті українці"

                                                                                                                                                             

До вашої уваги виставка книжкової серії  "Невідома Україна"    

Вулиці нашого міста носять їх імена: Антон Радецький.

Антон Антонович Радецький (1853-1933) - лікар. Закінчив Київський університет св. Володимира. Учасник російсько - турецької війни 1877-1878рр. З 1881 року — повітовий лікар Звенигородщини. Похований у Звенигородці.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Левко Биковський.

Биковський Лев Устимович (1895-1992) — книгознавець, бібліограф, бібліотекознавець. Народився в селі Вільховець Звенигородського повіту Київської губернії (нині Звенигородського району Черкаської області) у сім'ї лісничого. В 1905-1912 роках навчався у Звенигородській комерційній школі; 1912-1914 роках - на металургічному факультеті Політехнічного і - 1915 роках Лісового інститутів у Санкт-Петербурзі. Брав активну участь у діяльності української студентської громади. З січня 1918 року урядовець МЗС у Києві, книгар у видавничому товаристві «Друкар». В 1920—1921 роках працював у Всенародній Національній бібліотеці України. Відданий ідеї створення НБУ, присвятив цій темі понад 20 статей (1919—1972). Був першим редактором журналу «Хроніки», що його видавала НБУ. З осені 1921 року емігрував в Польщу, де в 1921—1922 роках навчався на філософському факультеті Варшавського університету і закінчив курси бібліотекознавства при Варшавській публічній бібліотеці. З кінця 1922 року в Чехословаччині, вчився на економічно-кооперативному факультеті Української господарської академії в Подєбрадах, був учнем чеського книгознавця Л. Жівного, розвинув теорію засади бібліології. В 1927 році отримав диплом інженера-економіста. Працював в установах, пов'язаних з книговидавництвом; підготував до друку (як автор і редактор) три збірники Українського книгознавства, видав шість праць з теорії та практики книгознавства. В 1930-ті роки в Україні його ім'я як представника ворожих емігрантських сил було вилучено з обігу, а книжки опинилися в спецфондах. Влітку 1949 року емігрував до США. В Нью-Йорку був членом управи УВАН у США, секретарем книгознавчої секції і Чорноморської комісії (пізніше — заступником голови). 1954 року переїхав до Денвера, працював у місцевій публічній бібліотеці, був незмінним секретарем Денверської групи УВАН. В 1971 році Биковському було присвоєно ступінь доцента в галузі книгознавства.  Творчий доробок Биковського містить понад 530 праць з питань книгознавства, бібліотекознавства. В Україні доробок Л. Биковського представлений частково. Найбільші за чисельністю колекції його публікацій зберігаються в Державній науковій архівній бібліотеці та Націонаьній бібліотеці України імені В.І.Вернадського. Бібліографія залишалася улюбленою справою Биковського до кінця життя. Він є автором низки бібліографій і біографічних матеріалів про діячів української науки та культури. 1995 року в Києві з нагоди його 100-річчя відбулася науково-практична коференція, а 5 жовтня в урочищі Привороття села Вільховець Звенигородського району Черкаської області встановлено пам'ятний камінь на згадку про видатного науковця та палкого українського патріота.

Людина без меж. До 160-річчя від дня народження Джорджа Бернарда Шоу.

Джордж Бернард Шоу (1856—1950) — англійський драматург ірландського походження, автор яскравих театрознавчих та літературно-критичних статей, громадський діяч. Його творчість стала важливою віхою на шляху оновлення європейського театру.  Йому шістдесят раз відмовляли у видавництвах. “Займіться іншою справою, юначе! Не забирайе у зайнятих людей час!” А він вперто йшов до мети і врешті - решт став літератором, та ще і яким! Бернард Шоу — єдина людина, яка була нагороджена і Нобелівською премією в галузі літератури, і премією “Оскар”. Основні твори драматурга: п’єси «Будинки вдівця» (1892), «Професія місіс Воррен» (1893), «Кандіда» (1894), «Учень диявола» (1897), «Цезар і Клеопатра» (1898), «Майор Барбара» (1905), «Пігмаліон» (1912), «Дім, де розбиваються серця» (1916), публіцистика: «Довідник революціонера» (1903), «Війна з точки зору здорового глузду» (1914), літературна критика: «Квінтесенція ібсенізму» (1891). Самобутньою рисою творчості Шоу-драматурга є парадокс. За допомогою цього художнього засобу письменник прагнув привернути увагу глядача до проблеми. П’єси Шоу провокували до дискусій. Автор не давав готового рецепту для розв’язання зазначених соціальних проблем, його твори мали «відкритий фінал». «Нова драма» Бернарда Шоу ставила на меті виявляти фальш моральних цінностей суспільства, закликати до бунту проти застарілих життєвих норм, робити глядача співучасником драматичної дії, змусити його замислитися над власним життям і життям суспільства в цілому.

Поетеса вогняних кіл. До 110-річчя від дня народження Олени Іванівни Теліги.

Олені Телізі
Душа — вулкану кратер, а серце — магма й пил.
Думки — небесний прапор, слова летять без крил.
Така людина — вічна, бо в ній — живе усе.
Її життя — то свічка, що істину несе.
Богдан Козак 

Олена Теліга (Шовгеніва)  (1906-1942), українська поетеса, діяч української культури.                                                                 У своїй короткій біографії Олена Теліга пройшла шлях з російськомовної гімназистки до незламного борця за волю і честь української нації, частиною якої вона себе усвідомила. «Я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася, там провела війну, там насичувалась Петром І, Катериною Великою... Ну й, розуміється, культурою імперії, главою якої був Олександр Сергійович Пушкін». У 1918 році Шовгеніви переїхали до Києва, де батько Олени був призначений міністром Української Народної Республіки, а вона навчалась у Жіночій приватній гімназії Дучинської. Але скоро безтурботне дитинство дівчини закінчилося. Через політичний стан в державі батько змушений був емігрувати. Родина залишилася без засобів для існування і відчула всі незгоди громадянської війни: зміни влади, бої на вулицях, голод, холод, арешти, розстріли.

У 1922 році сім'я переїхала у чеське містечко Подєбрад де батько працював ректором Української господарської академії (УГА). Саме тут Олена потрапила в українське середовище, активно включилась в життя української громади, полюбила мову й літературу, нарешті відчула себе українкою.                                                                                          

Вишукана красуня-аристократка, яка здобула вищу освіту — закінчила історично-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, обрала в житті складний і небезпечний шлях патріота-борця за щасливу долю Батьківщини. І хоча політичне, громадське, творче життя її проходило в еміграції, вона марила Україною, золотоверхим Києвом. Не зупинила хоробру патріотку навіть присутність у Києві фашистських загарбників. Свою активну громадську діяльність вона продовжила в окупованому Києві. Але, на жаль, не довго. У лютому письменниця була заарештована фашистами і розстріляна в Бабиному Яру.

У творах Олени Теліги відчуваються кращі традиції української літератури, також риси, притаманні для поетів «празької школи», відомої митцями, які хоча і перебували та творили в еміграції, але думками і душею залишалися з рідною Україною.

Літературна спадщина письменниці невелика за обсягом, але вельми значна за своєю сутністю і пуб­ліцистичною спрямованістю і зробила б честь будь-якій національній літературі.
Розпорядженням Звенигородської міської ради №19 від 18.02.2016 "Про перейменування вулиць та провулків м.Звенигородки" провулок Революції перейменовано на провулок імені Олени Теліги.

До ювілею Вільяма Теккерея.

"Світ — це  дзеркало і він повертає кожному його власне зображення. Спохмурнійте - і він ,у свою чергу, кисло гляне на вас; засмійтесь йому і разом із ним  - і він стане вашим веселим і милим товаришем."

             В.Теккерей “Ярмарок марнославства”

Вільям Мейкпіс Теккерей (1811-1863) — англійський письменник, журналіст, графік. 18 липня виповнюється 205 років від дня його народження. Вершиною творчості Теккерея став роман “Ярмарок марнославства.” Читаючи його, той хто звик до автора-поводира, відчуває себе втраченим, бо йому без авторської підказки доводиться шукати відповідь на питання, кого схвалює, а кого засуджує письменник. Новаторська проза Теккерея отримала найрізноманітніші відгуки — від захоплення до несприйняття. Теккерей, між тим, невипадково назвав “Ярмарок марнославства” романом без героя. Він побачив у сучасному світі лише одного героя — гроші. Світ — ярмарок, на якому все купується і продається, включаючи совість і почуття. Персонажі роману — одночасно позитивні й негативні — залучені, за словами автора у “вічне коло горя та страждання”. Насичений подіями, тонкими спостереженнями побуту свого часу, іронічний і саркастичний, роман “Ярмарок марнославства” посів почесне місце у списку шедеврів світової літератури.

Козак серед папуасів (До 170-річчя від дня народження М.М.Миклухо-Маклая)

Микола Миколайович Миклу́хо-Макла́й ( 1846 – 1888 ) - етнограф, мандрівник, який вивчав корінне населення Південно-Східної Азії, Австралії й Океанії, у тому числі папуасів північно-східного берега Нової Гвінеї.                 День народження Миклухо-Маклая, 17 липня, є професійним святом етнографів. Дядько Миклухо - Маклая  по батьковій лінії навчався і товаришував із Миколою Гоголем. Той, у свою чергу, зацікавився родинними переказами Миклух. Виявляється, їхній предок Охрім Макуха був курінним отаманом на Запорожжі. За визволення України з-під польської шляхти воювало троє його синів — Омелько, Назар і Хома. Назар закохався у шляхетну панночку, перейшов на бік поляків і сховався в обложеній запорожцями фортеці. Зганьблені брати вирішили викрасти зрадника. Але на зворотному шляху натрапили на варту. Хома загинув у нерівному бою, а Омелькові з бранцем вдалося втекти. Курінний власноруч стратив сина-перевертня...Знайомий сюжет? Гоголь поклав його в Основу свого «Тараса Бульби».    Отаман Охрім, предок Миклухо-Маклая — прямий прототип головного героя. Такою ж непересічною особою був і козак Степан Макуха на прізвисько Махлай, прадід Миколи Миклухо-Маклая. Під час російсько-турецької війни 1788 року під Очаковом він командував кінною сотнею. За військову кмітливість і героїзм йому присвоїли чин хорунжого та жалували дворянство. Козака викликали в Петербург. Імператриця Катерина II піднесла йому дворянську грамоту й повісила на шию стрічку з орденом Володимира І ступеня. Та козак лишався козаком. Поруч із прізвищем на казенних паперах за звичаєм запорожців мусив писати прізвисько. Назвати себе «макухою», тобто недотепою і лопухом, новоявленому дворянину не дуже хотілося. І той сфабрикував малозрозуміле прізвище Миклуха, приєднавши до нього прізвисько зі зміненою літерою — МаКлай. Згодом шотландці вважали його нащадка, вченого Миколу Миклуху-Маклая за свого, вимовляючи: «Маклей».

Запорожець Охрім Макуха і його звитяжний правнук Степан були легендою і гордістю роду. Обох їх для Миклух уособлював гоголівський Бульба. Сам мандрівник називав себе не інакше, як нащадком Тараса Бульби. У листі до брата Сергія писав, що після смерті батька знайшов документ, який свідчив про їхній дворянський рід із подвійним прізвищем Миклухо-Маклай і фамільним гербом: козак із піднятою шаблею на тлі фортечної брами.                        
Миклухо-Маклай залишив світові 160 праць з антропології, порівняльної анатомії, метеорології, географії, зоології та етнографії. Він довів, що папуаси з розумового й морального погляду стоять не нижче європейців. їхня ж відсталість пояснюється лише причинами історичними, зокрема гнітом колонізаторів.                                                              
Папуаси Нової Гвінеї й досі вважають Маклая своїм. Росіяни твердять: «Російський учений». Англійці, індонезійці кажуть: «Наш, це видно з прізвища, поширеного в нас, — Маклай». А сам Микола Миколайович дав таку відповідь про своє походження : «Моя особа — живий приклад того, як щасливо з'єдналися три одвічно ворожі сили. Запальна кров запорожців мирно злилася з кров 'ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів — гордих ляхів, та ще й розбавилася кров 'ю холодних німців. Чого у цій суміші більше..., судити було б необачно і навряд чи можливо. Я дуже люблю вітчизну мого батька, Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини та Польщі». Можна було б додати ще один рідний край Маклая — Нову Гвінею. Принаймні, так вважають папуаси, які пам'ятають доброго «чоловіка з Місяця».

По-своєму Микола Миклухо-Маклай справді людина не від світу цього. Він і досі багато в чому лишається для нас загадкою. 

Вулиці нашого міста носять їх імена: Петро Болбочан

"Ми перед батьківщиною свій обов’я­зок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини..."
                               П. Болбочан. 10 січня 1919 р.

В історії національно-визвольних змагань українського народу 1917 -1921 рр. є чимало непересічних постатей,  суперечки навколо них тривають і досі. Серед них  і Петро Болбочан, відомий військовий діяч, чия доля відбила в собі всю неоднозначність і трагічність розвитку тогочасного українського руху, суперечності в розумінні майбутнього України, притаманні нашим політикам періоду визвольної боротьби.
Петро Федорович Болбочан народився 5 жовтня 1883 р. у селі Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії у сім’ї священика. В 1905 році закінчив Кишинівську духовну семінарію,  а в 1909   - Чугуївське піхотне юнкерське училище, під час навчання у ньому організував український гурток для поширення рідного слова. Цей гурток проіснував недовго, оскільки начальник училища полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою Болбочану. Під час Першої світової війни — офіцер 38-го Тобольського полку. Нагороджений орденом за виявлену хоробрість. Початок українських визвольних змагань у 1917 р. він зустрів уже політично свідомою та зрілою людиною, зі сформованими поглядами на суспільство та армію. На відміну від більшості українських громадсько- політичних діячів, які очікували від революції насамперед радикальних соціальних перетворень, П. Болбочан був перш за все державником, він прагнув розбудови незалежної української держави з міцною професійною армію, яка мала захищати національні інтереси. Реалізації цієї мети він присвятив той короткий відрізок часу, який йому. Після революції Болбочан активно розпочав організацію українських військових частин і допоміг у формуванні 1 - го Українського полку імені Богдана Хмельницького з частин російської армії. Сформував з добровольців 5 -го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1 - й Український Республіканський полк. 22 листопада 1917 року Петра Болбочана призначено командиром полку. На початку грудня 1 -й Український полк був ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету, що перебував під контролем більшовиків. У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан і частина старшин з великими труднощами дісталися Києва. Хоча офіційного дозволу не отримав, формує військовий підрозділ -Республіканський курінь. На чолі цього куреня П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. У листопаді 1918 полк під командуванням Болбочана одним з перших перейшов на бік Директорії УНР і був основною силою у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського. Він категорично виступав проти спільних дій з більшовиками. Болбочан вважав, що варто боротися лише за «самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була, монархічна чи більшовицька». У грудні 1918 року — Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР. Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова, полковника звинуватили у залишенні міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу об’єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Восени 1918 за наказом Директорії командував Запорізьким корпусом. 24 січня 1919 заарештований за наказом головного отамана С. Петлюри. На початку травня звільнений за наполяганням офіцерів і вояків корпусу, а також при сприянні діячів Української християнсько-демократичної партії. 6 червня 1919 зробив спробу самовільно очолити корпус. Заарештований за вироком Військово-польового суду УНР. 10 червня 1919 року — Болбочана заарештували без жодного опору. Був звинувачений  у намаганні призначити головою Директорії Євгена Петрушевича. 12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Болбочан звинувачувався у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок  — смертна кара. 28 червня 1919 року о 22-й годині Петра Болбочана розстріляли на станції Балин (нині на території Дунаєвецького району Хмельницької області).Там же, за півкілометра від станції, було поховано його тіло.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Віктор Погорілий.

Погорілий Віктор Сергійович народився 29 травня 1980 року у м.Звенигородка  Черкаської області. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ. Кадровий військовий, підполковник Збройних Сил України , заступник командира батальону по роботі з особовим складом.  Загинув 29 серпня 2014 року під час виходу із Іловайського котла так званим “Зеленим коридором” на перехресті доріг з с.Побєда до с.Новокатеринівка. Загинув разом із значною частиною бійців 93 механізованої бригади. Похоронений у с.Голубівка Новомосковського району  Дніпропетровської області.

Указом Президента України “за особливу мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілосності України, вірність військові присязі”, Віктора Погорілого посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Ім’я Віктора Погорілого тепер носить вулиця на якій  він  колись жив, на якій живуть його батьки, знаходиться школа, в якій він навчався.

Українознавство для цікавих: видавнича серія "Невідома Україна"

Книжковий світ дуже багатий і багатобарвний. Але на особливу увагу заслуговують серійні видання, що дають можливість кожному читачеві обрати те, що найбільш відповідає його запитам і уподобанням.  Видавництво «Наш час» у 2006 році презентувало книжковий проект «Невідома Україна», про який хотілося б розповісти. 

«Невідома Україна» — соціально-просвітницький проект, мета якого  в науково-популярній формі розкрити забуті або й непізнані сторінки з української історії та культури, сакрального мистецтва, науки і техніки, життя та творчості видатних особистостей.

Ось деякі книги серії:

Михайло Відейко. Шляхами трипільського світу. Трипілля — східний форпост цивілізації старої Європи.

Що таке трипільська культура, трипільська цивілізація? Звідки походять її творці та як вони виглядали? Якими були їхні житла й поселення? Чи мали вони письменність? Якою мовою спілкувались? чи існувала трипільська держава? Чому саме трипільська культура привертає нині увагу не лише науковців, а й політиків, митців, бізнесменів? Яке відношення вона має до сучасної України? Де можна побачити трипільські старожитності й у яких книжках про них можна прочитати? Чи відомо вам, що плавити метал на території України почали понад 6 000 років тому?

Відповіді на ці та багато інших запитань пропонує книга "Шляхами трипільського світу", який є частиною невідомої України, історія котрої прихована в імлі тисячоліть. Це історія нашого краю тих часів, коли між Карпатами та Дніпром існувала квітуча культура - складова найрозвиненішої у Старій Європі цивілізації. 

Станіслав Кульчинський. Голодомор 1932-1933рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. 

На підставі багатьох документів і свідчень автор встановлює, що Голодомор 1932-1933 рр. в українському селі являв собою результат замаскованої під хлібозаготівлі каральної акції з вилучення у селян всього наявного у них продовольства. В книзі доведено, що Сталін застосував цю терористичну акцію в ситуації гострої кризи і голоду в багатьох регіонах СРСР, які були наслідком здійснюваної Кремлем прискореної «революції згори». Книга допомагає усвідомити, що терор голодом у поєднанні з репресіями проти безпартійної української інтелігенції та членів КП(б)У мали на меті попередити соціальний і політичний вибух в найбільшій національній республіці. 

Світлана Кагамлик. Світло духовності і культури. З історії Києво -Печерської лаври XVII-XVIIIст.

Києво-Печерська лавра... Що ми вкладаємо у це поняття? Найбільша українська святиня, пам'ятка давньої архітектури і мистецтва, колиска української старовини. Але у чому святість Київської Лаври, її висока духовність, велич культурних здобутків, які впродовж віків служили символом і славою українців — на ці питань далеко не кожен знайде відповідь. Більшість переконана, що найбільший розквіт Печерського монастиря і його вплив на суспільство припадає саме на часи Київської Русі. Проте не усім відомо, що саме період XVII–XVIII ст. склав «золотий вік» в історії Лаври, коли вона досягла свого найбільшого духовного авторитету і найвищого злету культурно-просвітницької діяльності.

У цьому і унікальність Києво-Печерської лаври XVII–XVIII ст. — силами її церковної еліти, передусім із вихованців Києво-Могилянської академії, які пройшли лаврську чернечу школу, у ній творився особливий внутрішній світ, силу і глибину впливів якого на тогочасне суспільство важко переоцінити. Саме завдяки їм з чудотворних Печерських гір лилося світло духовності і ширилися ідейні й культурні впливи на всі народи Православного Світу. 

Сергій Сегеда . Гетьманські могили. Пантеон національної слави України.

«Згадайте праведних гетьманів: Де їх могили?» — із сумом і гіркотою запитував себе та сучасників Тарас Шевченко на сторінках поеми «Гайдамаки». Справді — де? Чи збереглося місце останнього спочинку славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного? Які таємниці криються довкола поховання Богдана Хмельницького — очільника Національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 років? Як сталося, що гетьман Петро Дорошенко був похований у далекому Підмосков’ї? Де упокоївся Іван Мазепа і чи збереглася його могила? Чому життєвий шлях останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського завершився на похмурих Соловках?

Це далеко не повний перелік запитань, відповіді на які читач знайде на сторінках нашої книги. Оповіді про місцезнаходження та долю поховань визначних державних, військових і культурних діячів ведуться на тлі бурхливих подій української історії.

Видання серії науково-популярної літератури "Невідома Україна" покликані освітити такі нюанси з історії та культури рідної для нас України, про які ми, можливо, навіть не здогадувались. Книжки цього унікального проекту відкривають Україну в різних вимірах, історичних епохах, постатях та явищах – вибір тем настільки широкий, що практично кожний знайде для себе книгу за смаком. 

Приходьте, вибирайте, читайте, пізнавайте нове.