Поетичні рядки.

Коли серпень у росах іскриться,

я тону в степовому теплі,

і здається мені пшениця

золотим промінням землі.

Коли маки у травах жевріють,

коли хвилями грає море, -

голубе, зелене, рожеве

підіймається сяйво вгору.

Ліна КОСТЕНКО

Посміхніться )

“Єдині і найглибші секрети медичного мистецтва” – це назва запечатаної книжки обсягом в 100 сторінок, яка була знайдена серед речей прославленого голландського доктора Германа Бурхаве після його смерті в 1738 році. Книжку було продано з аукціону за 10 тисяч доларів золотом. Після того як печатку було зірвано, виявилося, що сторінки її були чистими. Тільки на титульному аркуші був напис: “Тримай голову в холоді, ноги в теплі, і ти зробиш жебраком кращого лікаря”.

Пантелеймон Куліш.

7 серпня 1819 року народився Пантелеймон Куліш -  український письменник, літературний критик, фольклорист, етнограф, історик, мовознавець та перекладач. Куліш став автором першої української фонетичної абетки, яку ще називали «кулішівка», або "система Куліша". І, хоча згодом до неї були внесені певні зміни, вона стала основою сучасного українського правопису. Літературно-художня та наукова творчість Пантелеймона Куліша дуже різноманітна: він був і поетом, і драматургом, письменником і фольклористом, етнографом і мовознавцем, критиком, редактором і видавцем. Прославився він ще й своєю перекладацькою діяльністю. Куліш дав можливість українцям ознайомитись з шедеврами світової літератури, переклавши майже всі твори Шекспіра, Ґете, Гейне, Байрона, Шиллера та багатьох інших. Разом з Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм-Левицьким здійснив перший повний український переклад Біблії. Разом з тим, Кулішу належить авторство першого українського історичного роману під назвою "Чорна рада", в основу якого покладені реальні історичні факти. Останні роки свого життя письменник провів у маєтку своєї дружини (до речі, теж була письменницею – писала під псевдонімом Ганна Барвінок), на хуторі Мотронівка, що на Чернігівщині. Нині там знаходиться історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша "Ганнина Пустинь".

Поетичні рядки.

Літа жадань, літа сум'ять і знади!

Усе, усе — водою з-під човна.

Страждай і плач тепер, моя ти сладо,

Журись журбою серця і чола.

Оце і все із поля наших снів.

Скінчилися обжинки навіжені.

Я накосив лиш нервів добрий сніп

Та вимолотив радощів півжмені.

Та ще надія б'ється в голосіннях!

Та ще любов біжить у манівці,

Як та сльоза, підпалена промінням,

По вечоровій стомленій щоці.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ДІТЕЙ ІНФОРМУЄ. Знайомство з книгою.

Чи про всі українські звичаї знає сучасне покоління українців? Та й чи правильно дотримується тих, про які знає? А які обряди збереглися лише в окремих регіонах або родинах? Відповіді на ці питання можна знайти у книзі журналістки, авторки телевізійних проектів Наталки Фіцич «Культ предків. Нетуристичні звичаї України». В родині Наталі завжди  активно підтримувалися  народні традиції ,прививався й інтерес до звичаїв . Та спадщина наших предків така величезна, тому Наталія вирішила відправитися у мандрівку Україною довжиною в рік аби розшукати та побачити найдавніші традиції українців. До своєї затії журналістка долучила етнографа Олексія Долю, з яким вони й відкривали для себе давні обряди. Підбиттям підсумків подорожі стала книга «Культ предків. Нетуристичні звичаї України». З нею читач разом з дослідниками подолає більше 20 тисяч кілометрів українських доріг та дізнається про те, що роблять на теплого Олекси на Житомирщині або ж де ще й досі водять Стрілу. Крім того, майже всі свята супроводжуються традиційними стравами, тож у книзі зібрані і рецепти перевірені десятиліттями. До речі, всі вони записані з уст господинь та продегустовані авторкою книги. Починається книга з дослідження Масниці, закінчується  Стрітенням. До речі, чи відомо вам, що млинці ніколи не були обрядовою стравою українців? Наші предки на Масницю варили вареники з сиром. До того ж, Масниця була у першу чергу поминанням предків. Кожному обрядовому святові у книзі присвячено окремий розділ, де описано давні й забуті звичаї, традиційні страви і їхні рецепти, а також історія звичаю.

Чи знали ви, що Івана Купала ніколи не проводили з Нептунами, русалками чи водяниками? А от у переддень Маковія заведено було ставити уквітчаного хреста, якого називали Маковієм? Такі цікаві факти у книзі зібрано до кожного традиційного свята.

Після прочитання цієї книги, читач по іншому сприйматиме звичні йому традиції. І можливо, навіть наварить вареників замість млинців на Масницю            

Читач матиме унікальну можливість переглянути та прослухати відео й аудіо матеріали зібрані під час мандрівки. Здивовані? Справді трохи неочікувано. Але, окрім тексту та ілюстрацій, на сторінках книги є QR-коди, завдяки яким можна отримати посилання на відповідний файл, що дозволить на власні очі побачити те, що описує авторка.

Загалом книга «Культ предків. Нетуристичні звичаї України» буде корисною й пізнавальною для всіх, хто цікавиться українськими традиціями, звичаями та історією.

День пам'яті Богдана Хмельницького.

Цього дня 1657 року в Чигирині помер визначний український державець, полководець і дипломат, засновник козацької держави Богдан (Зіновій) Хмельницький (1596-1657). Майбутній гетьман народився в Суботові під Чигирином. Походив з дрібного шляхетського роду. Освіту здобув у єзуїтській колегії у Львові. Служив у кінній сотні свого батька – чигиринського сотника. У жовтні 1620 року у битві під Цецорою батько загинув, а 20-річний Богдан потрапив у татарський полон, з якого його викупили козаки лише через два роки. Вступивши до реєстрового війська, брав участь у козацьких походах на турок і татар, селянсько-козацьких повстаннях 1630, 1632, 1637-1638 років. Обіймав посаду писаря реєстрового війська (1637; тоді це дорівнювало посаді міністра закордонних справ). Упродовж тривалого часу Хмельницький жив доволі непримітним життям (як казав сам гетьман, «до сивих літ»). Активно зайнятися політикою і державництвом його змусило саме життя. 18 квітня 1648 року козацька рада обрала Богдана Хмельницького гетьманом запорозьких козаків.  Саме під проводом Хмельницького козаки здобули перемоги під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявицями, Зборовим, Батогом, Жванцем. Лише битву під Берестечком 1651 року через зраду кримського хана було програно. Як пише один із сучасників, “Гетьман вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий… Сміливий інколи до відчайдушності, Хмельницький застосовував силу лише тоді, коли вичерпувалися всі засоби домогтися мети шляхом переговорів…” Для України гетьманство Хмельницького відкрило нову добу історії. Своєю енергією він створив нову Українську державу. Козацьке, запорізьке військо, що до того часу славилося тільки буйністю і сваволею, він зумів перетворити в дисципліновану національну армію.  Він вивів Україну на широку міжнародну політичну арену, змагався з могутніми сусідами. Можливо, деякі кроки і зусилля Хмельницького здаються нам нині і помилковими (зокрема, Переяславська рада), але заперечувати того факту, що в його часи українці зажили повним національним життям, усвідомивши себе єдиним народом – не можна.  Ім’ям Богдана Хмельницького названа одна з високих державних нагород України – орден, призначений для нагородження громадян України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності та у зміцненні обороноздатності та безпеки України.

Ім’я Богдана Хмельницького і його діяльність протягом кількох століть викликають великий інтерес в Україні та за її межами. Важко перелічити види наукових розвідок і творів художньої літератури, в яких досліджується і змальовується постать гетьмана. Варто пригадати трилогію М.Старицького “Богдан Хмельницький”,   роман П.Загребельного “Я, Богдан”, а ще твори Г. Сковороди, Т. Шевченка, I. Ле, Л. Костенко, Н. Рибака та інших. 

Запрошуємо до нашої бібліотеки познайомитися чи перечитати книги про великого українського гетьмана і звичайну людину — Богдана Хмельницького.

Хто хоче книжкового тортика? Вибирайте...

День пам'яті Дмитра Яворницького.

Сьогодні День пам'яті Дмитра Яворницького (1855-1940), українського археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, відомого дослідника історії українського козацтва, якого сучасники шанобливо називали «козацьким батьком». Родом з Харківщини, з сім’ї священика. Початкову освіту здобув удома, найкращі спогади дитинства – казки та легенди про козаків, що їх розповідала бабуся, а також читання, які влаштовував батько майже кожного вечора для всієї родини. Згодом учився на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Великий вплив на формування його світогляду справили Потебня і Сумцов. Жив і працював у Петербурзі, Москві, Харкові, Запоріжжі, Катеринославі (Дніпро). У 1918 році Яворницький став професором Катеринославського університету на кафедрі історії України. Організовував археологічні розкопки на Запоріжжі. З 1902 року завідував Музеєм старожитностей Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. академіка Д.І. Яворницького). У 1920-1933 рр. працював у Дніпропетровському університеті. З 1927 – відповідальний керівник постійного археологічного нагляду і археологічних розкопок на території будівництва Дніпрогесу. Опублікував збірку поезій «Вечірні зорі» (1910), роман «За чужий гріх» (1907), повість «Де люди – там і лихо» (1911) та ін. За працю з вивчення і пропаганди історії українського народу Дмитро Яворницький зазнавав переслідувань з боку царської влади, але й за більшовиків йому велося не краще. У 1933 році ученого обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» та вигнали з музею. Деякий час йому – вченому зі світовим ім’ям та професору – не платили навіть пенсію, що було для літнього чоловіка не тільки матеріальним, а, насамперед, моральним ударом. Життя видатного науковця, дослідника української козацької старовини перервалося на 85 році життя. Спочатку його поховали на міському кладовищі, але в 1961 році, за заповітом ученого, перепоховали на території Дніпропетровського державного історичного музею. 

Майстер психологічної прози.

Сьогодні виповнюється 121 рік від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича (1899–1984), українського письменника, майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок: п’єси «Лицарі абсурду», роману «За ширмою», повістей «Смерть», «Синя волошка», «Справжній чоловік», мисливської поеми «Семен Іванович Пальоха», збірок оповідань «Запорошені силуети», «Слово матері», «Як воно починалось», літературних репортажів, збірників статей (зокрема, й «Як ми говоримо…»). Більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, були силоміць вилучені з літературного процесу й «зачинені» в спецсховищах як «ущербні», «ідейно-шкідливі». Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), яка об’єднувала групу молодих «попутників»: Григорій Косинка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник, Борис Тенета, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський, Іван Багряний (усі – репресовані; лише Багряний та Осьмачка померли власною смертю). Борис Антоненко-Давидович був одним із найавторитетніших її лідерів. Письменник був двічі репресований – у 1935 і 1951 роках. 12 років він відмучився у таборах БАМЛАГу, після повернення зазнавав цькувань, протягом багатьох років йому не давали можливості надрукувати жодного рядка… З болем і тугою в серці письменник на схилі віку питав: «Чи ж постанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись себе, чи й далі будеш «паралітиком на роздорожжу», лиш «тяглом у поїздах бистроїздних»?» За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» (1989) Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка.

БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ДІТЕЙ ІНФОРМУЄ: "Був вiн життєрадiсноï вдачi - життєлюб i людинолюб"

1 серпня виповнюється 120 років від дня народження  українського прозаїка Олександра Копиленка. Народився Олександр Іванович  в Констянтинограді на Полтавщині у родині залізничника. Босоноге Сашкове дитинство пройшло в Краснограді, де він закінчив школу та учительську семінарію. Полтавська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов’ю до природи, до людей, до життя. Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 1920-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.

Перша його книжка для юних читачів "Сенчини пригоди" вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.

 У 1936 році вийшов роман "Дуже добре", популярність якого спонукала письменника написати його продовження — роман "Десятикласники" (1938 р.). 

У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою — так вважав Олександр Іванович. 

Любов до природи  єднала письменника з дітьми. Пташине щебетання й шум лісу — то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки — байдуже — найкращий пейзаж; аромат квітів — чи польових, чи садових — найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця — найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь — однаково — найкраща пора року. А наслідок,  з’являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань «Як вони поживають», виданий окремою книжкою у 1961 році. 

Ім’я О. І. Копиленка занесено в Енциклопедію світової літератури.