5 серпня 2019 р.

Я вдячний долі, що пустила мене в світ українцем.

5 серпня виповнюється 120 років від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича (1899–1984), українського письменника, майстра психологічної прози, одного з кращих знавців рідної мови, автора понад двох десятків оригінальних книжок. Більшість його творів, написаних і опублікованих у 20-х роках, були силоміць вилучені з літературного процесу й «зачинені» в спецсховищах як «ущербні», «ідейно-шкідливі». Своє літературне «хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом – «Марс»), яка об’єднувала групу молодих «попутників»: Григорій Косинка, Валеріан Підмогильний, Євген Плужник, Борис Тенета, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський, Іван Багряний (усі – репресовані; лише Багряний та Осьмачка померли власною смертю). Борис Антоненко-Давидович був одним із найавторитетніших її лідерів. Письменник був двічі репресований – у 1935 і 1951 роках. 12 років він відмучився у таборах БАМЛАГу, після повернення зазнавав цькувань, протягом багатьох років йому не давали можливості надрукувати жодного рядка… З болем і тугою в серці письменник на схилі віку питав: «Чи ж постанеш ти до активного творчого життя, мій знедолений і кволий народе, чи ж знайдеш колись себе, чи й далі будеш «паралітиком на роздорожжу», лиш «тяглом у поїздах бистроїздних»?» За книгу «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки» (1989) Антоненко-Давидович посмертно удостоєний Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка. «Він любив Україну, - писав Анатолій Дімаров, - в роки суцільної руїни, і тоді, коли українців змушували забувати все українське, він бив на сполох і наперекір усьому лишався незламним».