Державний гімн України. Історія створення.

До найбільших святинь будь-якого народу належить національний гімн – найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. Слова і музика гімну змушують кожного з нас підніматися при перших же акордах. Для українців – це гімн "Ще не вмерла Україна".

Перша музична символіка нашого народу сягає часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну – в сьогоднішньому розумінні – виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичний настрій перед битвами. У період козацької доби особливо популярною була пісня "Нумо, хлопці, до зброї": Пізніше поширилися патріотичні пісні, такі як "Пісня про Байду", "Ой, на горі, там женці жнуть", "Засвіт встали козаченьки". Втративши свою державність, Україна кілька століть не мала і свого національного гімну. Своєрідним гімном висту­пав і "Заповіт" Шевченка та "Вічний революціонер" Франка, "Боже, великий, єдиний, нам Україну храни" Косинського. Однак, їм не випала така велична і трагічна доля, як "Ще не вмерла Україна". На початку 60-х років ХІХ ст. у середовищі патріотичної київської "Старої громади", до якої входили такі визначні діячі, як Тадей Рильський, Володимир Антонович, Олександр Русов, Павло Чубинський та інші, виник задум створити високопатріотичний вірш, який надихав би українців на боротьбу за волю, став національним гімном. Реалізувати цей задум вдалося відомому українському поетові, етнографу, фольклористу,  лауреату золотої медалі Міжнародного географічного конгресу  в Парижі 1875 р. та Уваровської премії Петербурзької Академії наук 1879 р. Павлу Чубинському. Не менш важливу роль зіграла й музика, написана  композитором і диригентом, одним з організаторів культурного й духовного життя в Західній Україні Михайлом Вербицьким . Музичне оформлення ввібрало в себе характерні риси українських пісень, має яскраво виражене похідно-маршове звучання. Все це в органічній єдності й створило неперевершений патріотичний пафос, завдяки якому пісня пустила глибоке коріння у свідомості українців. Автором радянського гімну для УРСР став Павло Тичина з віршем "Живи, Україно, прекрасна і сильна", що існував у 1949-1991 рр. Після всенародного референдуму 1 грудня 1991 р., який підтвердив волевиявлення народу 24 серпня 1991 р., Президія Верховної Ради України 15 січня 1992 р. затвердила музичну редакцію національного гімну України. В статті 20-й Конституції України зафіксовано: "Державний гімн України – національний гімн на музику М.Вербицького".

6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон "Про Державний гімн України", змінивши перший рядок оригіналу "Ще не вмерла Україна" на "Ще не вмерла України ні слава, ні воля…" Затверджений Гімн України, який діє і нині, – це перший куплет і приспів Павла Чубинського.

До 80-річчя від дня народження Євгена Гуцала.

Євген Гуцало – лауреат Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, літературної премії імені Юрія Яновського, його книги перекладені багатьма мовами світу. Плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників.

Народився український письменник журналіст, поет і кіносценарист14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині - Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Дитинство митця було складним, адже саме на нього припала друга світова війна. Незважаючи на тяжке, зовсім недитяче дитинство, поет дивився на світ із відкритим серцем, сповідував філософію вітаїзму, через це він згадував лише позитивні моменти свого дитинства.  Назву першої книжки — "Люди серед людей" можна застосувати до всього літературного доробку Євгена Гуцала, тому що у творах митець говорив про український народ, його проблеми і успіхи, страждання і радощі. У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами, замальовками, поезіями в прозі, з'являються друком дві концептуальні повісті Євгена Гуцала — "Мертва зона"  та "Родинне вогнище". Тоді ж, у другій половині 60-х, було написано й повість «Сільські вчителі». Знаковим для творчості митця є роман «Позичений чоловік», який   разом з романами «Приватне життя феномена» (1983) та «Парад планет» (1984) становить трилогію. Велику частину творчої спадщини митця становлять твори для дітей. Переважна більшість творчої спадщини Євгена Гуцала припала на радянські часи, через що в ній містяться певні самообмеження і недоговорення. Але в останні роки митець звернувся до політичної публіцистики. Цикл публіцистичних статей, зібраних у посмертній збірці «Ментальність орди» (1996) розповідає про експансіоністську політику Росії.                

Смерть письменника була несподіваною, він пішов із життя у 58 років 25 липня 1995 року.

Книги Євгена Гуцала, які ви можете прочитати у нашій бібліотеці:

Гуцало, Є. П. З вогню воскресли; Мертва зона; Біль і гнів; Безголов’я: [Текст] : Повісті / Є. П. Гуцало. – К. : Укр. видавн. група, 1996. – 432 с.
Гуцало, Є. П. Орлами орано [Текст] : Оповідання, повість / Є. П. Гуцало. – К. : Радянський письменник, 1977. – 375 с.                                                          
Гуцало, Є. П. Полювання з гончим псом [Текст] : повідання / Є. П. Гуцало. – К. : Радянський письменник, 1980. – 288 с.                                                          
Гуцало, Є. П. Пролетіли коні [Текст] : Оповідання та повісті / Є. П. Гуцало. – К. : Вид-во гуманітарної літератури, 2008. – 384 с.                                                      
Гуцало, Є. П. Серпень, спалах любові [Текст] : оповідання та повісті / Є. П. Гуцало. – К. : Знання, 2007. – 264 с.
Гуцало, Є. П. Хустина шовку зеленого [Текст] : повісті, новели. публіцистика / Є. П. Гуцало. – К. : Укр. письменник, 2012. – 573 с.                                      
Гуцало, Є. П. Шкільний хліб [Текст] :Повість-дилогія. оповідання / Є. П. Гуцало. – К. : Радянський письменник, 1981. – 408 с.

Варто прочитати. Новинки нашого фонду.

Цаплієнко Андрій "Книга змін".

У збірці новел відомого українського журналіста й письменника розповідається про війну, яка несподівано прийшла в Україну і змінила життя та свідомість мільйонів людей. Герої оповідань пов’язані складною павутиною особистих стосунків одне з одним і з автором. Вони разом з усією країною йдуть дорогою змін — від застою до революції, від Майдану до війни. Історії, які відбуваються з героями, здаються неймовірними, але це нова реальність, у якій потрібно навчитися виживати. 

У своїй книжці Андрій Цаплієнко показує нам це по особливому, із середини, з іншого боку, у незнайомому для більшості ракурсі. Глибоко і покроково. Кожне оповідання — це емоція. Вона значно зрозуміліша і ближча, ніж повідомлення із випуску новин. Кожне оповідання ти мимоволі пропускаєш крізь себе. Книга має всі шанси стати в майбутньому одним із літературних документів епохи, у якій нам випало жити.

“АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви” – це справжній часопис оборони Донецького аеропорту, або Аду, як його називали оборонці летовища – кіборги. Журналісти «Радіо Свобода» почали збирати розповіді захисників летовища з травня 2014 року. За час підготовки книжки вони направили десятки інформаційних запитів до різних структур, щоб отримати потрібну інформацію чи дозвіл на інтерв’ю. Понад двадцять журналістів зібрали унікальний матеріал: більше 100 інтерв’ю, 60 свідчень кіборгів, десятки ексклюзивних фото з місця подій, серед яких фото всесвітньо відомого кореспондента LosAngelesTimes – Сергія Лойка.

Дмитрук Олександр “Позивний «Богомол” - це книга про реальних осіб , які у 90-ті хотіли сформувати спеціальні оборонні підрозділи для відстоювання української державності. Головний герой — полковник Шрам, який все свідоме життя прагнув створити конкурентні умови оборони нашої країни, але вище керівництво було орієнтоване на Росію. Про боротьбу між Україною та «рускім міром», між правдою і несправедливістю читайте на сторінках роману. «Написав цю книгу, бо інші твори на тему сучасної війни показували простих хлопців, як зомбі, несповна розуму або переконаних націоналістів. Українці по природі не можуть бути твердолобими націоналістами.», – говорить автор.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Василь Стус.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка, Гайсинського району Вінницька області в селянській родині, був четвертою дитиною в сім'ї. У 1939 році батьки — Семен Дем'янович та Ірина Яківна — переселилися в Донецьк, аби уникнути примусової колективізації.

Український поет закінчив історико-філологічний факультет педагогічного інституту Донецька, згодом працював вчителем, редактором газети «Соціалістичний Донбас», служив в армії. Після вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві із спеціальності «Теорія літератури».

У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В'ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних керівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі у післявоєнний час. За участь у цій акції його відраховано з аспірантури.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини.

Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт у січні 1972. На початку вересня 1972 київський обласний суд за звинуваченням в «антирадянській агітації й пропаганді» засудив Василя Стуса до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання відбував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини. З ув'язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…». У 1979 році Стус повернувся із заслання, але у травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Помер Василь Стус у ніч з 3 на 4 вересня 1985, на 47 році життя. 

Розпорядженням Звенигородської міської ради №19 від 18.02.2016 "”Про перейменування вулиць та провулків м.Звенигородки"  вулиця Чапаєва перейменована на вулицю  Василя Стуса. 

Книги Василя Стуса, які ви можете прочитати у нашій бібліотеці: 

Стус, Василь                                                                                                                                                  Зібрання творів [Текст]: у 12 т./ В.Стус.- К.:Факт, 2008.
Стус, Василь                                                                                                                                                  Вибрані твори [Текст]/ В.Стус.- Донецьк “БАО”, 2008.- 352с.
Стус, Василь                                                                                                                                                  Листи до сина [Текст]/ В.Стус.- Івано-Франківськ: Лілея-НВ.2001.-192с.
Стус, Василь                                                                                                                                                 Листи у вічність... [Текст]/ В.Стус.- Донецьк “БАО”,2012.-272с.
Стус, Василь                                                                                                                                                  Палімпсест [Текст]/ В.Стус.- К.:Факт, 2006.-431с.

Вулиці нашого міста носять їх імена: Василь Симоненко.

Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.         ...Народився поет 8 січня 1935 року у селі Біївці, тепер Лубенського району Полтавської області. Закінчив 1957 року Київський державний університет імені Т. Шевченка. Працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957—1959), «Молодь Черкащини» (1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети».                                             Феномен Василя Симоненка – а саме так можна визначити загальнонаціональне місце черкаського поета в українській поезії середини минулого століття – залишається феноменом навіть серед яскраво обдарованого грона столичних шістдесятників. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства. Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях – так проявлялося почуття його громадянської відповідальності. А ще вірші – сміливі, гучні, викличні, не фальшиві. Вірші, позбавлені езопівської конспірації, де все і всі названо своїми іменами, над якими не нависав інстинкт самозбереження, бо автор не здатний був плекати «цензора в собі». Про місце і роль Василя Симоненка в літературі влучно сказав Олесь Гончар: "Серед літераторів трапляються й такі, без яких їхня доба могла б спокійно обійтись, нічого істотного не втративши. А є такі, що стають виразниками свого часу, живими нервами його драм і борінь, відтворюють у собі самий дух епохи..."  Саме до таких митців і належить Василь Симоненко.                           

Розпорядженням Звенигородської міської ради №19 від 18.02.2016 "”Про перейменування вулиць та провулків м.Звенигородки"  вулиця Червоноармійська перейменована на вулицю Василя Симоненка. 

Книги Василя Симоненка, які ви можете прочитати у нашій бібліотеці: 

Симоненко, Василь                                                                                                                                   Зажинок [Текст]/ В.А.Симоненко.- Черкаси: Брама — Україна, 2011.- 535с.
Симоненко, Василь                                                                                                                                   На схрещених мечах [Текст]/ В.А.Симоненко.- К.: Пульсари, 2004.- 382с.
Симоненко, Василь                                                                                                                                   Народ мій завжди буде [Текст]: Вірші та казки / В.А.Симоненко.- К.: Веселка, 1990.- 159с.
Симоненко, Василь                                                                                                                                   Ти знаєш, що ти людина [Текст]:Вірші, сонети, поеми, казки, байки / В.А.Симоненко.- К.: Наукова думка, 2005.- 296с.

Це цікаво. Із фонду нашої бібліотеки.

Краєзнавці Черкащини [Текст]: біобібліографічний довідник/ упоряд.: В.М.Мельниченко, Г.М.Голиш. - Черкаси: Вертикаль, 2016. - 220с.:фото.

До біобібліографічного довідника включені відомі краєзнавці минулого і сьогодення, які зробили вагомий внесок у розвиток краєзнавства Черкащини. Довідник містить  інформацію про життя та дослідницьку діяльність подвижників краєзнавства Звенигородського краю, таких як : Білецький Ф.Ф., Бурій В.М., Зубрицький В.О., Іванченко М.Г., Лячинський С.С.,  Мицик В.Ф., Мицик А.С., Мицик Д.В.,  Наріжна О.М. та інш.

Довідник розрахований на науковців, викладачів, краєзнавців, студентів, усіх, хто цівавиться минулим свого краю, життям і творчістю подвижників краєзнавства.

Айзек Азімов - фантаст - пророк.

Айзек Азімов (2 січня 1920 - 6 квітня 1992) - американський письменник-фантаст, популяризатор науки, по професії біохімік. Автор близько 500 книг, в основному художніх (насамперед у жанрі наукової фантастики, але також і в інших жанрах: фентезі, детектив, гумор) і науково-популярних (в самих різних областях - від астрономії і генетики до історії та літературознавства). Багаторазовий лауреат премій «Хьюго» і «Неб'юла». Деякі терміни з його творів - robotics (робототехніка, роботіка), positronic (позитронний), psychohistory (психоісторії, наука про поведінку великих груп людей) - міцно увійшли в англійську та інші мови. В англо-американській літературній традиції Азімова разом з Артуром Кларком і Робертом Хайнлайном відносять до «великої трійки» письменників-фантастів.

Пропонуємо вашій увазі підбірку найбільш відомих екранізацій творів Азімова:

"Я, робот", "Двохсотлітня людина", "Сутінки", "Гандахар". 

Книги  Айзека Азімова, які ви можете прочитати у нашій бібліотеці:  

Юрій Збанацький - знаний і незнаний.

Якщо оцінювати особистість за регаліями та займаними посадами, то в 19 років — директор школи, у 28 — командир одного з найбільших партизанських з’єднань, потім — керівник Київської міської організації Спілки письменників України, Герой Радянського Союзу, лауреат усіх найпрестижніших письменницьких премій Української РСР. Складається враження, що життєвий шлях Юрія Збанацького вистелений трояндами. Утім, коли  читаєш скупуваті архівні матеріали, мимоволі знаходиш і колючки: зраду колишнього колеги, лихоліття концтабору, наклеп, котрий уже в повоєнні часи ледь не призвів до ув’язнення, ”дружня розмова” з міністром внутрішніх справ ... Народився Юрій Збанацький 1 січня 1914 року в селі Борсуків Остерського повіту на Чернігівщині. Зовсім юним  почав писав оповідання, повісті, складав вірші... Навіть п’єси. Тоді ж у закутку душі зародилася мрія — стати письменником. А доля тим часом турботливо вела хлопця службовими сходинками: вчитель з сімнадцяти літ, а в дев’ятнадцять уже директор семирічки. Завідував райвідділом народної освіти, редагував районну газету. Коли почалася війна, поривався на фронт, та залишили в підпіллі, доручивши організувати в рідній області партизанський загін. Друкуватися Ю. Збанацький почав з 1944 р. У 1948 р. вийшла повість «Таємниця Соколиного бору», яка відразу ж принесла авто­рові славу й визнання. З цього часу розпочинається інтен­сивна літературна діяльність письменника. Повсюдне визнання здобули такі збірки творів Збанацького, як «На все життя» (1950), «Над Десною» (1951), «Старший брат» (1952), «Крилатий гонець», «Незабутнє» (1953), повісті «Лісова красуня», «Між добрими людьми» (1955), «Єдина», «Морська чайка» (1959), «Курилові острови» (1963), «Геро-подвія», «Курячий бог» (1966), романи «Малиной дзвін» (1958), «Сеспель» (1961), «Хвилі» (1967), «Кують зозулі» (1975), книги вибраних творів, зокрема твори в 4-х томах (1963) та багато інших.

У 1960 р. роман Збанацького «Малиновий дзвін» був від­значений премією імені М. Островського. В 1970 р. за роман «Хвилі» письменникові присуджена Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка, а в 1975 р. роман «Кують зозулі» удо­стоєний літературної премії імені Лесі Українки. За повістями Збанацького «Між добрими людьми», «Морська чайка», «Курячий бог» та іншими кіно­студія імені О. Довженка створила художні фільми.

До дня народження Джерома Девіда Селінджера.

Джером Девід Селінджер — американський письменник, основним твором якого є шедевр «Ловець у житі» (1951). 

Народився Джером Девід Селінджер 1 січня 1919 року в Нью-Йорку. У 1936 році  закінчив військове училище в м. Веллі-Фордж, штат Пенсільванія. Тут відбувся його літературний дебют: Джером написав три строфи для шкільного гімну, який, до речі, виповнюється і по сей день.

Письменницька кар’єра Селінджера почалася з публікації коротких оповідань у нью-йоркських журналах. Першу серйозну популярність Селінджеру принесло коротке оповідання «Добре ловиться рибка-бананка» (1948) — історія одного дня з життя Симора Гласса і його дружини.  Через одинадцять років після першої публікації, 16 липня 1951 року, виходить друком єдиний роман Селінджера «Ловець у житі» або «Над прірвою у житі» (1951), над яким письменник працював з 1941 року. Роман зустрів дружне схвалення критики і до сих пір зберігає популярність. 

На час виходу роману в різних періодичних виданнях вже були опубліковані двадцять шість творів Селінджера, в тому числі сім з дев’яти новел, що склали в 1953 році окрему книгу «Дев’ять оповідань». Після того як роман «Над прірвою в житі» завоював популярність, Селінджер почав вести життя затворника, відмовляючись давати інтерв’ю. Після 1965 він перестав друкуватися, пишучи тільки для себе.

В останні роки життя він практично ніяк не спілкувався з зовнішнім світом, живучи за високою огорожею в особняку в містечку Корніш, штат Нью-Гемпшир, і займаючись різноманітними духовними практиками (буддизм, індуїзм, йога, макробіотика, діанетика), а також нетрадиційною медициною, глоссолалія, гомеопатією, акупунктурою і християнської наукою. Селінджер помер у своєму будинку в Нью-Гемпширі 27 січня 2010 року в віці 91 року.

Новорічний подарунок.

В переддень новорічних та різдвяних свят бібліотекарі та читачі центральної районної бібліотеки ім.Ю.С.Кримського та районної бібліотеки для дітей отримали приємний подарунок від  Звенигородської районної ради. Завдяки депутатському корпусу Звенигородської районної ради та безпосередньо  голові Звенигородської районної ради Кучеру Володимиру Петровичу було виділено кошти для придбання літератури в сумі 49 тисяч гривень.

Бібліотекарі мали змогу поповнити книжкові фонди своїх бібліотек новинками художньої літератури, історичними, публіцистичними та науковими виданнями.

Колективи бібліотек висловлюють щиру вдячність за можливість  поповнення бібліотечного фонду, адже  це неоціненний скарб і для бібліотекарів і для читачів нашого району.

Ми радо запрошуємо всіх у бібліотеку, переглянути добірку нових книг.

(На фото далеко не всі придбані книги)