Моя Україно! Як я тебе любив!
Твої луги, твої степи розлогi,
Днiпра ревучого славетнiї пороги
I хвилi золотi твоїх шовкових нив.
Як я любив в садочках вишняку
Твої бiлесенькi, немов хустини, хати,
Поважну рiч старих дiдiв чубатих
I регiт дiтвори в жартливому танку.
Як я любив в нiч теплу, весняну
Чуть пугача з дiброви тихий стогiн,
Гукання парубкiв, дiвчат веселий гомiн
I пiсню з-за лугiв розкiшну, голосну.
Як я любив уосени в стiжках
Хлiб коло хат, а ранками сiдими
Селян за працею хапливою мiж ними
I стукiт говiркий цiпiв геть по токах.
Як я любив зимової доби
При каганцi невпиннеє сюрчання
Тих веретен i пiсню чи ридання
Тихесеньке жiночої журби.
Як я люблю безрадiсно тебе,
Народе мiй, убожеством прибитий,
Знеможений i темнiстю сповитий,
Що вже забув i поважать себе,
Потративши свої колишнi сили…
Як я люблю твої сумнi могили,
Україно! Як я люблю тебе!
I ось тепер та мучена любов
Мене жене в далекую чужину…
Михайло Старицький
