Догорає, попеліє дивне щастя...
Зажурився день — замріяний і млистий,
А думки мої, натхнені та квітчасті,
Опадають вереснeвим, жовтим листям...
Ось пішов собі звичайний подорожній.
Більш нічого. Навіть плакати не смію.
Тільки в душу безборонну і порожню
Сум летить непереможним, чорним змієм.
Прийдуть люди — не чужі, не випадкові,—
Буду жити і сміятися, як досі,
Хоч життя мого весняну, світлу повінь
Надпилa — у перший раз — холодна осінь.
Олена ТЕЛІГА.
