Нас не було у тім Парижі,
І в тому Римі не було...
Ми напивались сеї тиші,
Налитої в богемське скло.
На полотні сумної нитки,
У днів означений багет
Ти появлялася нізвідки
В давно придуманий сюжет,
Жіноча мудрість у прологах
Передчувати епілог...
Ну що там в тебе у вилогах
Сховав необережний Бог?
Й нікому не признався досі,
Увівши в храм Несуєти,
Що ти лиш осінь... Просто осінь...
Вірніше, осінь - то є ти?
Переминаюсь... Ще би...Що би.
Чи не привиділось? Невже?
Тут золото такої проби,
Як біла заздрість Фаберже...
І ця сієста і фієста
Тобі так личить восени,
І ця роздягненість до решти,
Як у прийдешньої весни...
Богдан ТОМЕНЧУК
